У ситуації тривалого інституційного вакууму в регіонах України подібне художнє мислення

призвело до виникнення низки позасистемних територій продукування, репрезентації та

циркуляції мистецтва. Ці території можуть окреслюватися через колекції випадкових

об’єктів, що отримують статус художнього матеріалу. Або через асоціальний спосіб життя,

маркований присутністю художника в Мережі чи в надісланих листах. Або через постійне

квартирування в галереї чи двомісячну трансляцію власного життя з вебкамерою на лобі.

Такі місця, історії, моменти заміщують традиційну систему мистецтва, проте не в якості

опозиції чи інституційної критики. Подібні простори важко визначити чи навіть розпізнати,

адже вони виникають та існують поміж тілами, майстернями, розмовами, діями та

спогадами. Прошиваючи щодення буття художників і спільнот, вони ніби просочуються

крізь історію через власну нематеріальну природу.

Самоорганізовані галереї почали виникати по всій країні з кінця 1980-х років, маркуючи

фактично не існуючу до цього часу царину актуального мистецтва. Але якщо в Києві

подібні ініціативи художників були поступово заміщені більш-менш розгалуженою

інфраструктурою, то в містах на кшталт Львова та Ужгорода художні спільноти й досі

виконують функції системи, будучи виробниками, провідниками, глядачами та

коментаторами власних практик.

Ця традиція художніх просторів всюди-і-ніде резонує із ефемерною природою творчості

багатьох митців цього регіону, яка полягає не у “виробленні” завершеного проекту чи

роботи, а натомість розтягується в часі та просторі у невпинних спостереженнях,

організації особистих речей, зображень й текстів та просто найрізноманітніших ледве не

рутинних занняттях, які набувають сенсу програмної художньої практики.