народився в Запоріжжі
закінчив Ужгородський коледж декоративно—прикладного мистецтва
Живе і працює в Ужгороді
Кінець фільму: чорний екран телевізора починає заповнюватися титрами, лунає фінальна пісня... У короткому відео “Без назви” Андрій Стегура паразитує на стандартному прийомі популярного кінематографу – “дотиснути” глядача по завершенню “драми” холодом технічної інформації у поєднанні з відверто емоційним звуковим рядом. У роботі художника фінальні титри існують без фільму, головним героєм якого мала б бути Україна (на це натякає патріотичний текст пісні і тризуб-партизан, замаскований під японський ієрогліф). Незняте кіно (читай: відсутність культурної пам’яті) залишає по собі відповідні наслідки – письмо, яке не можливо прочитати, й стилізовану під народну пісню, виконану із неприхованим західним акцентом. Такою “чужою” постає українська ідентичність не тільки в умовах культурного експорту, де вона може претендувати хіба що на статус екзотики, а насамперед у внутрішньому обігу, де тризуб і псевдо-народний наспів – єдине, за що можно зачепитися...
Відеоінсталяція "Ґудзики" складається власне з відео - майже статичної "кінопроби" Єді Седжвік із серії Screen Tests Енді Воргола, звукового ряду - промови Уінстона Черчілля до Британського парламенту від 4 липня 1940, відомою під загальною назвою "Ми будемо битися на пляжах" та об'єкту - ґудзиків, наліплених на екран точно на місця ледве рухомих очей Еді. “Ми будемо стояти на смерть за нашу рідну землю. Ми будемо захищати наш острів до кінця… Ми будемо битися на пляжах. Ми будемо битися на аеродромах. Ми будемо битися в полях… і на вулицях. Ми будемо битися в горах… Ми ніколи не здамося!” - промовляє до співгромадян та всього світу британський прем'єр, а симпатична білявка в цей час витріщається на глядача своїми гіпнотичними очими-ґудзиками.
Об'єкт було створено під час пленеру на осторі Бірючій у Запорізькій області. Встановлений на ґанку датчик руху реагує на наближення людини й "зустрічає" гостя ясравим світлом. Звичайна комунальна лампа підсвічує нафарбоване через трафарет слово "ВДОХ", що відсилає до радянського "ВХОД". Художник також планує створити лампу "ВЫДОХ" в іншому кінці України, на Закарпатті.
Безіменні книги із вклеєнними повідомленнями-аплікаціями, буцімто адресованими невідомій коханій, яка можливо побачить їх випадково одного дня на бібліотечній полиці... Така нарочито наївно-романтична преамбула, якою Стегура супроводжує свої об’єкти, підкреслює їх абсурдну сутність - випадкова книга, позбавлена своєї початкової функції медіатора надрукованого в ній текстового повідомлення стає, натомість, технічним носієм іншого тексту, зміст якого, в свою чергу, також позбавлений видимого сенсу та, врешті, й адресату. Задумані умовним мрійливим alter ego художника як засоби приватної комунікації, ці книги-листи ніби зависли в певному “ніде” - між реальним об’єктом, який неможливо ані надіслати далі, ані повернути назад до бібліотеки, та художнім твором, в основі якого лежить спостереження за природою мови та межами умовності її графічного вираження.
Текст художника до проекту:
Ночь. Ты читаешь книгу, но всё-равно думаешь о своём, думаешь о ней.
И мысленно пишешь ей послания, хочешь чтобы она поняла всё, хочешь этого и боишься одновременно…
Ты вклеиваешь в книги анонимные послания, возможно в надежде, что когда-нибудь дашь почитать эту книгу ей…
и она найдёт там твои послания…
Возможно это тайные послания, оставленные в библиотечных книгах.
Об'єкт "92 дні літа" - невеликий клаптик паперу, на якому на манер "робінзонівського" календарю зафіксовано тривання найвеселішої пори року. Про це, зокрема, нагадують різнокольорові олівці, якими користувавя автор. Роботу створено спеціально для Тимчасової виставки ІІІ, яка тематизує плинність й інші властивості часу.