Не буде перебільшенням стверджувати, що принциповою «сполучною речовиною» сучасної західноукраїнської мистецької спільноти є постійна насичена комунікація між її учасниками, а близьке коло спілкування з колегами-однодумцями-друзями нерідко є єдиним органічним майданчиком для перезентації художніх ідей та доробку. Як повідомляє Людмила Воропай в глосарії до проекту «Неможлива спільнота»: «В повседневном словоупотреблении под коммуникацией обычно понимают процесс свободного обмена вербальной, визуальной и прочей информацией между двумя и более субъектами. [...] “Сообщать” в значении “делать общим” в качестве исходного значения латинского глагола communicare предполагает наличие некой, условно говоря, субстанции, которая и делается общей, то есть сообщается в акте коммуникации [...]» [1]. Таким чином, мова стає не просто інструментом вираження, але спільним простором творення. А також демократичним художнім медіумом, що дозволяє працювати над якісним художнім продуктом без технічною, фінансової та інституційної підтримки - передусім завдяки красномовству, літературним та поліграфічним здібностям. Експериментальна поезія, тиражні та унікальні самвидави, текстуальні композиції та ситуативні виступи наживо - подібні проекти, що тематизують мову та мімікрують під інші жанри культурного виробництва знайдуться в портфоліо багатьох львівських та ужгородських авторів.
Чи не найбільш показовою постатю в цьому контексті є львів’янин Любомир Тимків, «людина Ренесансу», як жартома називає його Стас Туріна. Окрім художньої практики, роботи реставратором та курування гаражної галереї tymutopiyapres, Тимків пише вірші, займається асемічним письмом (таким, що не включає слова), періодично виступає незалежним видавцем та «самвидає» невеличкі збірки власної поезії та творів друзів, а також друкується в аналогічних збірках іноземних митців, з якими роками листується та обмінюється mail art’ом. Останнє видання Тимківа — невеличка проте вигадливо надрукована збірка експериментальної поезії Станіслава Туріни «Обкладинка», цитату з якої («36 пострілів у вигляді яскравих синіх куль, що розкриваються у небі на пишні зелено-фіолетові півонії») було винесено в назву чергової виставки за мотивами «Відкритого архіву».
Потяг до «друкованого слова» проявляється також в продукуванні рукотворних артбуків, що існуюють в одному-двух примірниках та дбайливо зберігаються авторами в домашніх архівах. Або ж «виходять» до ширшої аудиторії та друкуються самвидавом обмеженим накаладом, переважно для знову таки дружнього розповсюдження. Піонерами закарпатського сучасного самвидаву є Вадим Харабарук та Андрій Стегура, що створили перші 10 рукописних примірників мистецького журналу «Я1» в 1989 році. В 1996 та 1998 рр. були надруковані обмеженим накладом наступні два числа журналу, до яких долучилися нові автори кола «Поптрансу». Для останніх мова загалом та закарпатський діалект як культурний феномен зокрема, стали однією з наскрізних мотивів багатьох проектів, включно з...живописними. Спільна серія картин Марселя Ониська та Роберта Саллера «Карпатський альбом» демонструє обкладинки неіснуючих платівок місцевих неіснуючих гуртів з гучними (та малозрозумілими) назвами, стилістика яких влучно відповідає неписаним законам поп-індустрії. Тлумачення всіх екзотичних слів на обладинках знаходимо в словнику, що додається до проекту разом зі стереотипними рецензіями типового музичного критика, що посилюють правдоподібність картин-платівок та іронічний настрій їх авторів.
Іншою помітною лінією є російськомовна текстова практика (Юрій Соколов, Не_Два), коріння якої пов’язане з російською літературною традицією, а також (як у випадку з Юрієм Соколовим) певним зв’язком з московською концептуальною сценою 1980-1990-х рр. Яскравим свідченням особливих стосунків з історією літератури є, мабуть, присвоєння ім’я Майка Йогансена [2] 7-й Львівській академії мистецтва та літератури, що її «заснували» Юрій Соколов та Дмитро Кузовкін в 1995 році. Ця ефемерна інституція — цілком очікувано! – мала власне періодичне видання — «Вісник Академії», різні числа якого існуюють в єдиному екземплярі та являють собою радше чергову варіацію спільнотворчості Соколова та Кузовкіна. Ну а вершиною загравання з публіцистичним жанром можна в даному випадку сміливо вважати «Інтерв’ю з самим собою», записане Юрієм Соколовим в 1990-х рр. за всіма правилами арт-журналістики з її запитаннями-ні-про-що («Місце еклектики в твоїй творчості?») та розлогими зарозумілими відповідями.
Чи є всі вищезгадані приклади автомномними витворами мистецтва? Мабуть, є виключення. Але, без сумніву, всі ці тексти, діалоги, поезія, папери та числена документація вируючого життя двох міст (див. #творення спільнот) якнайкраще фіксують акти комунікації між їхніми культурними героями, і через них ця невпинна комунікація постає явищем із абсолютною художньої цінністю. Розмірковуючи про комунікативні практики в світовому контексті Людмила Воропай зазначає, що зміст тієї чи іншої художньої події стає менш важливим за породжену нею ситуацію комунікації між художником і глядачами й глядачів між собою, і вже зовсім не обов’зково виробляти спеціальний художній об’єкт. Художнику, натомість, «достатньо лише представити публіці власний Dasein яким він є, відбиваючи при цьому (навмисно чи ні) свою роль комунікатора (або “комутатора”), який створює комунікативне поле». [3]
- Глоссарий. Каталог проекта Виктора Мизиано “Невозможное сообщество”, с. 51, http://www.ic.mmoma.ru/catalogue/
- Майк Йогансен - відомий український поет періоду так званого “Розстріляного Відродження”, мешкав в Харкові та писав в 1920-30-х рр. виключно українською мовою
- Глоссарий, с. 52
