народилася в Києві, росла в Сибіру
[1980—ті] навчалася в Московському хореографічному училищі
закінчила Московський інститут хімічного машинобудування
виїхала на гастролі до Греції, де вступила до англійської ангажементної танцювальної трупи, з якою виступала в Італії, Іспанії, Греції, Англії
закінчила факультет хореографії Міжнародного слов’янського університету, де викладала до 2003 р.
спів—заснувала групу Tanzlaboratorium, в складі якої працює до сьогодні
стажування на American Dance Festival (Північна Кароліна)
навчання у школі "До танцю" під керівництвом хореографа Міна Танакі
стажування в мистецькому центрі Шльосс Брьоллін (Німеччина)
резиденція в Бурдонзі, Польша
резиденція в Лісабоні, Португалія
резиденція в PAF, Франция
TanzLaboratorium – незалежна перформанс—група, яка працює з часом у запропонованому, випадково знайденому або свідомо обраному місці. Мистецькою стратегією групи є існування у шпаринах між дисциплінами сучасного мистецтва.
TanzLaboratorium бачить мистецтво як життєвий процес, що актуалізується перформативністю. Під перформативністю мається на увазі специфічний вид мистецької діяльності, який, так чи інакше, тематизує темпоральність.
Мистецька практика групи здійснюється, в основному, через роботу з тілом як носієм власної тілесної свідомості (пропріоцепція) та тілесної уяви. Тіло не використовується в якості інструмента, але стає автором образу та критичним агентом для мислення. Тілесна практика розглядається як метод критичного аналізу, в той час як танець, через дослідження його сприйняття, стає способом мислення.
Групу цікавлять практики, що сприяють руху у минуле та передують мистецтву.
Перформанси
(как бы) паноптикум, перформанс, відеоінсталяція в рамках проекту “Невозможное сообщество”, Московський Музей Сучасного Мистецтва
Risk assessment (у співпраці з Джеремі Деллером), відео/фото документація для проекту “Невозможное сообщество”, Московський Музей Сучасного Мистецтва
Love—scape, перформанс на відкритті виставки “Journey to the East”, Галерея Арсенал (Білосток, Польща), Мистецький Арсенал (Київ, Україна)
Жорстокість. Можливості
ПостУкраїнське тіло
Безголові, інтервенція у публічний простір, в рамках проекту "Спірна територія", Севастопольський художній музей, куратори — Худрада
Шевченко. Втома, перформанс, НЦТМ ім. Леся Курбаса, Київ
Текст художників до проекту:
Україна страшенно втомилася від романтизму, який, наче і не було катастрофічного 20-го сторіччя, ще домінує у дискурсі національної культури. “Поховайте та вставайте...” - настільки звичний, знесилений 150-річним вживанням, заклик поета-революціонера раптом на наших очах набув актуальності жахливого непередбачуваного сьогодні. Кайдани декоративної, поверхневої, ідеологічної культури символу рвуться, самі по собі розсипаються на порох — адже вони ніколи не були реальними. Коли реальність мовчить, мистецтво промовляє за неї. Коли реальність говорить, мистецтво може тільки волати про своє безсилля та вчитися в цього безсилля. Наступ реальності на життя дивним чином співпав з ювілейним роком Т.Г.Шевченка, який за останнє 200-річчя багато чого натерпівся від своїх “земляків” та втомився від, наприклад, такої гидоти: “Взяти до відома, що Тарас Шевченко – національний символ та моральний авторитет Українського народу, а його творчість – духовна спадщина і національна святиня України”. (із заяви Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі) Нас зацікавили тексти Шевченка-радикала (фрагмент віршу “Варнак”), лірика (“Л.") та пророка (“Доля”) - слова, що звучать у виставі, повертають собі свою силу.
Текст художників до проекту:
Істоти з руками та ногами, та все ж не схожі на людей, адже вони не мають голів.
Вони не можуть бачити, тільки їхні ноги та руки контактують зі світом.
Вони їздять розкішними авто, з'являються в публічних місцях, покладають квіти до пам'ятників.
Мовчазні істоти у повному обладунку не сприймаються як "нормальні люди", хоч вони ввічливі та слідують правилам.
Їх неможливо заарештувати за порушення закону, однак сама лише їхня присутність викликає одночасно тривогу та сміх й можливо — в певному сенсі — є порушенням суспільного порядку.
Текст художників до проекту:
TanzLaboratorium, працюючи над проектом Джеремі Деллера «Оцінка ризику/Risk Assessment» багато разів повторював одні й ті самі ситуації в громадських місцях Варшави, Києва та Москви. Випадково застрягаючи підборами в різноманітних міських решітках, врізаючися головою в стовп, що виявився на дорозі, заплутуючись у власному одязі, вони ризикують «втратити обличчя» (виявитися дурнями). Вони не знають, що насправді мав на увазі Джеремі Деллер, коли називав свій проект таким чином, але група ТЛ розуміє це як ризикований спосіб поводження з власними рефлексами. Можливо, Джеремі Деллер зовсім не мав на меті рефлекси, але мав на увазі спільність людей, що потрапляють в різні (неприємні) ситуації, «неможливу спільноту» тих, хто нічого не знає (і ніколи не дізнається) один про одного. Окрім того, в процесі роботи проект перетворився на дослідження публічного простору трьох європейських столиць, які лише 100 років тому входили до складу Російської Імперії, а тепер стали «неможливою спільнотою».
Впродовж одного «вікенду», Лариса Венедіктова перебуває в музеї, не ставлячи перед собою жодних завдань чи питань.
Перформер пропонує відвідувачам стати
не зовсім глядачами, тому що не пропонує їхній увазі жодної «події».
Анти-спектакулярна дія, якою відвідувач може бути захоплений, бере його в заручники.
Фреагмент тексту кураторки Лариси Бабій (за каталогу проекту):
«Давай домовимося — ти не бачиш мене, я не бачу тебе» був цікавий тим, що порушував усталені в межах музею конвенції — передусім статуси суб’єктності глядача і об’єктності музейного предмету.
Лариса Венедіктова три дні поспіль протягом восьми годин відпрацювала в залах НХМУ музейним експонатом. Але це був не статичний предмет на кшталт картин чи скульптур,
а рухливий, наділений енергією погляду і потенціалом прихованих намірів. Для відвідувача, який заходив до
музею на годину–другу цей «експонат» був таким самим «нерухомим» як й інші, адже він не мав змоги спостерігати
ні початку, ні кінця дійства. Смисловий час перформансу протікав повільніше, ніж час, потрібний для огляду музейної експозиції, тому те, що відбувається у цьому часовому потоці втрачає властивості потоку, розпадаючись на окремі дії, які можна обсервувати наче в режимі стоп–кадру. Тож силові лінії стосунків, що виникають між відвідувачем і музеєм на якийсь час «провисають», чинні конвенції послаблюються і виникає певна символічна провокація до їх зміни або скасування. Але, як на мене, найсуттєвіша зав’язка відбулася не з глядачами, а саме з метафізикою музейного простору (для відвідувача цей перформанс, можливо, виявився найбільш герметичним).