Лариса Венедиктова / Tanzlaboratorium

Текст художників до проекту:

Україна страшенно втомилася від романтизму, який, наче і не було катастрофічного 20-го сторіччя, ще домінує у дискурсі національної культури. “Поховайте та вставайте...” - настільки звичний, знесилений 150-річним вживанням, заклик поета-революціонера раптом на наших очах набув актуальності жахливого непередбачуваного сьогодні. Кайдани декоративної, поверхневої, ідеологічної культури символу рвуться, самі по собі розсипаються на порох — адже вони ніколи не були реальними. Коли реальність мовчить, мистецтво промовляє за неї. Коли реальність говорить, мистецтво може тільки волати про своє безсилля та вчитися в цього безсилля. Наступ реальності на життя дивним чином співпав з ювілейним роком Т.Г.Шевченка, який за останнє 200-річчя багато чого натерпівся від своїх “земляків” та втомився від, наприклад, такої гидоти: “Взяти до відома, що Тарас Шевченко – національний символ та моральний авторитет Українського народу, а його творчість – духовна спадщина і національна святиня України”. (із заяви Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі) Нас зацікавили тексти Шевченка-радикала (фрагмент віршу “Варнак”), лірика (“Л.") та пророка (“Доля”) - слова, що звучать у виставі, повертають собі свою силу.

Текст художників до проекту:

Істоти з руками та ногами, та все ж не схожі на людей, адже вони не мають голів.

Вони не можуть бачити, тільки їхні ноги та руки контактують зі світом.

Вони їздять розкішними авто, з'являються в публічних місцях, покладають квіти до пам'ятників.

Мовчазні істоти у повному обладунку не сприймаються як "нормальні люди", хоч вони ввічливі та слідують правилам.

Їх неможливо заарештувати за порушення закону, однак сама лише їхня присутність викликає одночасно тривогу та сміх й можливо — в певному сенсі — є порушенням суспільного порядку.

Текст художників до проекту:

TanzLaboratorium, працюючи над проектом Джеремі Деллера «Оцінка ризику/Risk Assessment» багато разів повторював одні й ті самі ситуації в громадських місцях Варшави, Києва та Москви. Випадково застрягаючи підборами в різноманітних міських решітках, врізаючися головою в стовп, що виявився на дорозі, заплутуючись у власному одязі, вони ризикують «втратити обличчя» (виявитися дурнями). Вони не знають, що насправді мав на увазі Джеремі Деллер, коли називав свій проект таким чином, але група ТЛ розуміє це як ризикований спосіб поводження з власними рефлексами. Можливо, Джеремі Деллер зовсім не мав на меті рефлекси, але мав на увазі спільність людей, що потрапляють в різні (неприємні) ситуації, «неможливу спільноту» тих, хто нічого не знає (і ніколи не дізнається) один про одного. Окрім того, в процесі роботи проект перетворився на дослідження публічного простору трьох європейських столиць, які лише 100 років тому входили до складу Російської Імперії, а тепер стали «неможливою спільнотою».