«Були такі друзі, були такі можливості: сама ця квартира, цей підвал, це горище — то є частина життя і всіх захоплень. Навіть не виставки були важливими — важливо було зібратися й бухнути! Але не бухнути в сенсі «випити на лавочці», а поговорити, поспілкуватися, пригостити… І площа дозволяє: людина живе, і їй площа дозволяє когось прийняти. І тут не тільки бажання людині потрібно — певна доброта — а й тусовочність в якомусь високому розумінні. Тусовка як стиль життя, як вид діяльності,» — так коментує власну мистецьку практику та діяльність галереї «Червоні рури» художник Юрій Соколов. У другій половині 1990-х він приймав численні виставкові проекти, дискусійні засідання та фестивальні перформанси на приватній території — у підвалі, на горищі та у внутрішньому подвір’ї львівського багатоквартирного будинку по вул. Єфремова, 24, де й мешкає по сьогодні. Підвал, горище та подвір’я відтоді є повноцінними складовими художнього мислення Соколова, яке він сам охрестив як «лайф арт», тобто «мистецтво життя». «Лайф арт», в протилежність до співзвучного, на перший погляд, терміну «лайф стайл», що визначається глянцевою індустрією через причетність до особливого способу споживання, є за своєю сутністю антиспоживацьким. Адже не намагається спричинити втечу від нав’язливого побуту й повсякденності, а перетворює їх на матеріал для творчості та взаємодії.
Безвідносно ідеї Соколова подібне ставлення до повсякденності простежується у творах багатьох художників Львова та Ужгорода — в роботі «Колекції» Габріеля Булеци, що розвивається навколо ідеї збирання, класифікації та візуальної архівації різноманітних явищ — від приголосних кириличного алфавіту до автомобільних аварій, що трапляються на вулиці, де живе художник; в об’єкті «Мамам присвячується» Станіслава Туріни, який «росте» по мірі накопичення у художника старого одягу, що він його перетворює на матеріал для ткання цього квітчастого килимка; у численних «практиках» Ярослава Футимського, народжених бесперервною рефлексією власного буття, переміщень і естетичного оточення; нарешті у фото-альбомах самого Юрія Соколова, в яких він протягом останніх 10 років методично організовує візуальний шум — журнальні й газетні вирізки, поштівки, старі й нові фотокартки й інших подібний непотріб.
Цей тип мистецької практики набув концептуальної концентрації в проекті «89 днів зими». Антон Варга у колі близьких друзів і колег витворив інформаційно-мистецький потік із буденності зими 2012-2013 років. Відкриваючи кожного вечора нову виставку на власній кухні, художник вдався до свідомої участі у власному повсякденні, що продукує творчу енергію та критичне мислення не гірше за традиційні професійні мистецькі практики. Як зазначає сам Антон Варга у підсумковому тексті до проекту, «Це ж все відбувалось очевидно не заради мистецтва, а для рефлексії нашого місця тут-і-зараз кожного дня, нашого існування в тому місті, тієї зими, в тих стінах Джерельної і поза нею, разом з іншими і окремо». Це речення власне визначає основні підвалени «лайф арту» — «не заради мистецтва», «рефлексія нашого місця тут-і-зараз», «разом з іншими і окремо».
Об'єкт було створено під час пленеру на осторі Бірючій у Запорізькій області. Встановлений на ґанку датчик руху реагує на наближення людини й "зустрічає" гостя ясравим світлом. Звичайна комунальна лампа підсвічує нафарбоване через трафарет слово "ВДОХ", що відсилає до радянського "ВХОД". Художник також планує створити лампу "ВЫДОХ" в іншому кінці України, на Закарпатті.
Об'єкт "92 дні літа" - невеликий клаптик паперу, на якому на манер "робінзонівського" календарю зафіксовано тривання найвеселішої пори року. Про це, зокрема, нагадують різнокольорові олівці, якими користувавя автор. Роботу створено спеціально для Тимчасової виставки ІІІ, яка тематизує плинність й інші властивості часу.
Ця робота була створена у період мого двотижневого перебування в Івано-Франківську. Це був мій найдовший візит до рідного міста за останні кілька років. Для створення автопортрету я використав матеріали, котрі знаходились вдома. Форми для зліпків обличчя та рук були відбиті в просіяній глині з городу, для самих зліпків я використовував гіпс, котрий знайшов на будові моїх батьків. Каркас зроблений зі старого розібраного паркана, та одягнений у мій власний одяг. Також для створення скульптури я використав власні аксесуари та волосся. Для чотирьохметрового вимірювального прута у руці послугував старий тримач для телевізійної антени.
інсталяція, Мала галерея Мистецького Арсеналу, Київ
Текст художника до проекту:
Перформативна інсталяція створена з моїх особистих речей, котрі протягом повного тривання експозиції з 21.06 до 28.07 знаходились у галереї. Зі мною були тільки ті речі, котрі були на мені, та у моєму рюкзаку. Приходи у галерею та переодягання були документовані у вигляді фото. Кожного дня нова документація доповнювала експозицію.
До 2009 року я жодного разу не виїжджав за межі України, більше того, жодного разу не жив у інших містах окрім Івано-Франківська, звичайно ж, не враховуючи короткі подорожі до друзів чи знайомих, та циклічні літні автостопи до Криму. У 2009 році я перший раз потрапив до Варшави на рік і три місяці, що стало початком моєї подорожі, котра тягнеться аж до тепер. Послідовність була приблизно така: Варшава, Івано-Франківськ, Делі, Катманду, Івано-Франківськ, Варшава, Львів, Варшава, Санкт-Петербург, Варшава, Берлін, Рим, Берлін, Львів, Айзенгютенштадт, Львів і зараз Київ. За останні чотири роки моїм «домом» ставали квартири, майстерні та галереї, котрі обживалися найнеобхіднішими речами, які помістились у чорний сімдесяти п’яти літровий туристичний рюкзак та приблизно такого ж розміру валізу. Все, що мені здається потрібним, це одяг, більшу частину якого я не одягаю, дещо з техніки – телефон, плеєр, цифрова камера, ipad, ноутбук, зарядні пристрої до кожного, блокнот і ручка та мінімальні засоби гігієни.
У своєму проекті я досліджую тему присутності молодого художника через речі першої необхідності, котрі він бере з собою у різного роду подорожі. Я розглядаю речі як акомулят певної енергії, котра є соціально значущим явищем сучасності, та має потужні невербальні комунікаційні характеристики, що робить актуальним звернення до неї, як інструменту трансляції культурних цінностей. Представлення особистих артефактів, є спробою відкритого діалогу художника з глядачем, на тему фетишизації та повсякденної матеріальності.
Це так-званий жест «пошани», вияв почуття поваги, що ґрунтується на визнанні великих чеснот, суспільної ваги або позитивних якостей кого-, чого-небудь.
Спроба відтворення реакції на ту чи іншу ситуацію.
“Стас Туріна “За 5 хв. буду…”, 2012, змішана техніка, в рамках проекту ІО Імовірність, 89 днів зими
"За 5 хв. буду…" - це слова які Туріна часто використовував в 2012 році, в ситуаціях коли кудись спізнювався, або взагалі незбирався йти, принаймі мені так запамяталося.
Тому чуючи вираз "5 хв." – асоціації відразу з За 5 хв. буду…
Важливу роль у створені даного об'єкту відіграла ситуація та асоціації.
Даний об'єкт представлено як факт реальної ситуації.
Об’єкт "Ну що тут скажеш : А труси то сухі", змішана техніка, в рамках проекту ІО Імовірність, 89 днів зими
Буває виходиш з туалету і бачиш - на штанах невідомо звідки пляма, а труси то сухі.
Даний об’єкт представлено як факт реальної ситуації.
Об'єкт "Присутність", 2013, металевий турнік, килим, мітла, вибивачка для килимів, звук, Мала галерея мистецького Арсеналу, Київ
Даний об’єкт має на меті зафіксувати певний відрізок часу з великого циклічного процесу фізичного та духовного життя сучасної людини за допомогою використаня повсякденних речей.
Робота бере свій початок у звичайній дії вибивані пилу з килимів. За основу взято реальну ситуацію :
16 січня 2013 року в подвір'ї на вулиці Добролюбова в місті Ужгород старенький дідусь вибивав два килими.
- Скажіть, будь ласка, скільки разів на рік Ви вибиваєте килими?
- Два або три - тож пилюки стільки, пилосос не бере.
Важливим елементом даноної роботи є звук (записаний перед розмовою, 16 січня), який ніби як дзвін фіксує момент циклічності.
Об’єкт "З Одного", 2013, стовбур дерева, Дні квартирних виставок Харків-Львів
Частини обрізаного дерева, зауважені на вулиці Льва Толстого біля будинку 18 о 00:30 21 квітня, було перенесено 28 квітня в квартиру на вулиці Тарнавського 37/1.
Важливу роль у створені даного об'єкту відіграла ситуація та природннє самотворення.
Даний об'єкт представлено як артефакт, самотворення.
Антон Варга, Рідна мати моя, 2013, відео, в рамках проекту ІО Імовірність, 89 днів зими
інформаційний об'єкт, вул. Джерельна, 27/10, Львів
89 днів зими - це виставка, що тривала протягом календарної зими 2012-2013 рр. на кухні квартири художника Антона Варги по вул. Джерельній, 27/10 у Львові. Експозицію змінювали кожного дня, документували й оперативно публікували у блозі проекту.
Текст художника про проект:
Для чого?
Виставкова діяльність має під собою інколи велику небезпеку, бо розриває складені в створенні час і простір., представляє виокремлений об’єкт. Це не є ані добре, ані погано. Є і так, і є по-іншому. Варіант по-іншому, в основному, приречений на свого роду контркультурне споживання і відповідне існування чи навпаки.
Так само і з гіперрефлективним мистецтвом. У контексті всього проекту складуються історії, міфи, тенденції, які зрозумілі тільки кільком людям. Велику частину сторонній глядач (поза контекстом) взагалі не може відчути.
Те, що відбувалось, було задумано для практики непрепинної рефлексії, яка б залишала по собі артефакти кожного дня. Тобто проект задумовувався в першу чергу для тих 5 -7 наявних в тому просторі художників як виклик їхній майстерності споглядання, як виклик їхній виставковій практиці виокремлення і вписування. Простір кухні на Джерельній (майже зовсім не особливий) не був самоціллю. Це місце, що було під рукою (найближче). І необхідно не забувати про звичайну функцію діалогу між власне проектами, яка в даному об’єкті, в силу непереривності днів, набула звучання.
І останнє. Це ж все відбувалось очевидно не заради мистецтва, а для рефлексії нашого місця тут-і-зараз кожного дня. Нашого існування в тому місті, тієї зими, в тих стінах Джерельної і поза нею, разом з іншими і окремо.
Проект особисто мені підняв багато питань про аспекти того, чим я ніби займаюсь.
Тим не менш, зараз я пишу цей текст, щоб ніби востаннє скласти характеристики об’єкту, виправдавши його як єдиний інформаційний об’єкт*, склавши його в коротких словах для можливості створення ситуації передрефлексіії тієї зими з 90-та днів.
Окремими питанням варто було б обговорити доцільність, чи цікавість, чи актуальність такого об’єкту для глядача. І головне - для “моніторного”, “блогового” глядача.
Фізика.
Покладення.
Не створюючи чи довіряючи комусь абстрактному це, ми реалізуємось в обміні. Кожного дня вишукуючи, постимо. Це є просто ознакою часу. Це є можливістю часу. Всі, хто має доступ до компа, до інтернету, розширюють старий добрий феномен колекціонування до постійної, майже безперебійної, інформаційної магістралі між собою і оточуючими.
Я є суб’єктом обміну, значить я є. І тут нічого нового.
Повернемося до стіни на Джерельній. Чим ця стіна по великому рахунку відрізнялась, від твоєї, моєї стіни в тій чи іншій соціальній мережі? Нічим, крім фізики.
Повернемось до 31-го дня проекту. До виставки в тихім шелесті трав.. Домовились про виставляння від кожного по артефакту. Про взяття з Аральської і покладення на Джерельну. Про переміщення елементів, про їхне першочергове проявлення і покладення. Звісно зрозуміло що фізичним в цьому випадку є все, пошук, виявлення, сам об’єкт (його існування). І окрім непередбачуваного феномену виявлення, тут з'являється, на відміну від мережі, ще й феномен фізичного транспортування об’єкту (наприклад, просте перенесення пластикового стаканчику з водою з Аральської до Джерельної). До моменту трансляції відбувається ще процес дії.
Процес руху. Процес фізики.
А в кінці та сама площинна стіна засвідчення на Джерельній і «стіна», адреса в мережі (блоґ) зрівнюються в значенні.
Побутовий псевдо-концептуалізм. Один день вибраний тільки для того, щоб зрівняти час рефлексії, час між «актом креації» і походом на ринок,. Як три універсалії (споглядання, рефлексія, комунікація) які необхідно було, зламавши перетинки між ними, вистроїти не в послідовний ряд, а в простір, де вони б перекривали один одного своєю одночасовістю і перманентністю одного дня.
Простір.
Простір інформаційного об’єкту складав собою, в першу чергу, прямокутник кухні. Диван, який майже не рухали, бо в принципі не очікували на масштабні артефакти, холодильник, який не було і куди. Кухня - це свого роду було просто фінальна точка (кінцева) в тих пошуках, що відбувались з перемінним успіхом кожного дня. Стіна просто стала кінцевим апробантом дня. Засвідчувала відбутість досвіду. Приймала. На початку за ініціативи Дениса Бекетова І Маркса був створений блог, який став віртуальним аналогом простору Джерельної. Мінімальним натяком на те, що сталось. Часом навіть дуже інформативним. Блог і на даний момент транслює одночасно всі 90 днів.
Інша кімната. Загальна площа квартири 28 квадратних метрів. На стіні в іншій вивішували частини проектів.
Крайні ж точки загального простору об’єкту становлять ті місця, адреси, локації, з яких починалась інтенція проектів і які остаточно виявлялись на стіні Джерельної.
Часовий відрізок.
Одна доба. 24 години. 89 днів зими. І останній без виставки. В основному відкриття відбувались біля 22-23 годин вечора. Були й після опівночі. Були й на ранок. В одному з проектів мною навіть був відмічений відсутній день. Тобто рефлексія полягала якраз в відсутності ідей, в відсутності нашого потенціалу тоді (відсутності резонансу). Закінчення зими ж насправді було символічне (календарне). Ми вночі зустріли весну, а зима, її справжній сніг і холод продовжувались ще півтора місяця.
Мені зараз подобається це все тим, що тоді це все було мистецтвом теперішнього. І навіть мистецтвом без майбутнього.
По великому рахунку тільки чиста свідомість - похідна релігії, чи духовної практики - може в повній мірі володіти теперішнім.
Мистецтво ніколи не було заповідником чистої і без апеляційної присутності тут-і-зараз. Було чи не було?
Зараз мені здається що Мистецтво завжди, як за Пріговим, це передостання дія.
Це акт творчості, акт створення прецедента чи реальності, яка, вже отілеснівшись, вимагає усвідомлення себе, як і все до неї, усвідомлення всього поспіль, включно з нею. САМЕ ТОМУ мистецтво, по великому рахунку, завжди буде оперувати чи старатись оперувати минулим, майбутнім і теперішнім, при цьому всьому створюючи предмет безчасовості.
Теперішнє залишиться тільки творцю.
Глядач - інвалід в цьому випадку. Але інвалід передбачений і потенційно нагодований.
Конвертація. Взаємозв'язок.
За словами Стаса Туріни, ідеальні дні цього проекту мали б виглядати типу шостого дня ("Набуття за день"). Тобто в кінці дня ти просто ставиш на полиці речі, які приніс з собою до хати, знайшовши, купивши, отримавши їх внаслідок свого одного дня цього життя в цьому місті.
Все конвертується. Тому думки, з якими ти ходив, також виявлялись в предметах, які ти вже відповідно підбирав (відбирав), а головне впливали на людей поряд - тим самим інколи створювались багаторівневі напластовані проекти.
Твій день внаслідок дня ближнього (іншого).
* ІО ("інформаційний об'єкт") - це не виявлення природніх характеристик об’єкту, що певно є участю науки, це констатація його існування як існування послідовності його інформації, послідовності літер його ім'я для виявлення проміжків між ними.
Практика ІО є наслідком і відноситься до сфери мого візуально-перцептивного досвіду.
Це, в першу чергу, практика, в якому суб’єкт ставить питання реальності: можливої як об’єкту досліду; можливої до від'єднання від нього; можливої як єдиної в мисленні.
Шляхом виявлення, синтезу, примноження, наслоєння інформації відбувається створення нових або відтворення його старих, але під новою назвою, кордонів.
Кордони в даному випадку необхідні для створення ситуації передрефлексії (нульового рівня рефлексії), ситуація передрефлексії необхідна для рефлексії межі "об’єкту реальність" поза самим ІО.
Тобто ідеальним інформаційним об’єктом є той, який найкраще створює прецедент для споглядання і рефлексії того, чим він не є/того, що ним не є.
43
71-ий день, УПЦ, Без назви, "Мирка почула дзвін, підійшла до дверей, каже - священник. Відкрили. Там священник. Освятив квартиру. Всі поцілували Христа. Подарував нам картинку з хрещенням. Повісили."
В 2012 році весною я працював на 7 Берлінському Бієнале асистентом польського художника Павла Альтхамера, в його проекті «Конгрес рисувальників». Проект відбувався в старій церкві св. Елізабетти, яка зараз функціонує як культурно-мистецька інституція. Там зі мною трапилась не дуже приємна історія. Всі люди, які мали відношення до проекту, в робочий час залишали свої речі на захристі, звідки одного дня вкрали два рюкзаки, серед яких був мій. Рюкзака з речима було шкода, тому, що на час перебування в Берліні я взяв з собою тільки необхідне. Та більше мене зацікавила сама ситуація того, що трапилось. Я ходив в околицях церкви, шукав, можливо речі підкинули. Коли оглядав місце з якого вкрали рюкзаки, серед покинутих церковних речей я знайшов стару сутану (одяг священника). За кілька днів я перетворив її на рюкзак, перешивши тільки незначні деталі та обрізавши зайві. В такий дещо іронічний спосіб церква повернула мені вкрадений рюкзак. Цей особистий досвід став для мене чимось на зразок підтвердження теорії про те, що «енергія нізвідки не береться і нікуди не дівається».
"виявлені" об'єкти та явища + участь і взаємодія з середовищем + фотофіксація + пряма передача далі
Авторский текст до проекту:
Прозрачное знамя.
На нём нет застывшего цвета, нет регламентированных атрибутов, нет символов прибитых гвоздями из мёртвой головы, из памяти сомнительных барельефов с чёткими датами «от/до».
Мы не пытаемся (как голодные собаки) пометить этим знаменем некие неизведанные ранее территории, воткнуть его на горную вершину, полюса или рейхстаг, называя «своим» именем!
Через знамя видим:
Знакомые\незнакомые реки, горы, поляны, леса, минералы, лица и другие родственные потоки
живой энергии, которую совсем не обязательно маркировать и пытаться навязать им (потокам) свои правила.
Мы несём вам такое же неоригинальное как воздух известие , что-то очень важное, незаменимое и необходимое , то что у вас
"виявлені" об'єкти та явища + участь і взаємодія з середовищем + фотофіксація + пряма передача далі
Авторський текст до проекту:
Мы – То, что написано в наших документах? То, что думают о нас соседи? То, что едим? То что рассказывают в слоях договорной реальности ?..
Мы – Русла? Поток? И частица и волна? Сразу?
Наблюдая разными формы передачи энергии, которые не паразитируют на поверхностных слоях связанных с получением прибыли, явными политическими контекстами и прочими видами производства сомнительных праздников на продажу, Почему ни попробовать Поиск Путей паритетного взаимодействия разнополярных сред и субстанций?
Когда приходит Доверие и Равновесие после нарушения Равновесия - Возможен ли приход обновлённой Осознанной Ясности, простая улыбка БЕЗ ПРИЧИНЫ,
Где не важно «Кто говорит», а существеннее «что слышим»?
_ ещё внимание топчется с ноги на ногу в месте запуска и посадки _ уже в отпуске шарики _ летят к своим, наверх _ ещё разговор в открытом заново воздухе _ между слоями разных скоростей с местом печати наматывается на палец _ уже нет необходимости нажимать на дверной звонок ещё _ резидент с отметками «куда» «кому» «адрес отправителя» уже нырнул_ миновал мембрану и осел по ту сторону ( ----- ( щель-невидимку встретил неожиданно _ ( улей ? танковая прорезь для присмотра за дорогой ? ) _ шел дальше, как собирал в воздухе эти дефисы, соединительные знаки между средами обретания, самодостаточные интервалы в длящемся как море промежутке, в открытом диапазоне _ ( - ---- ( шел и собирал эти неброские пробелы_ внешне схожие частоты, тождественные на глазную ощупь _ меняется фон окружения _ зазоры рождённые для передачи_ избавленные от людского диктата места и времени, от произвола идеи польз и целей _ на сцене – газеты, открытки, квитанции об оплате, рекламная дребедень _ они в главных ролях _ пограничный взгляд почтальона и встречающей стороны не задерживается на сквозном тире вставленном в двери между внешним и внутренним _ размывая поляризацию ( ----- ( пасека связи росла _ пока ближе ко 2-й сотне скромных проводников не увидел над щёлкой, где ныряют\выныривают письма - надпись белым: «ПЕРЕХОД»
Альбом-архів, в якому художник дбайливо зібрав приватні фотографії, документацію власних кураторських та художніх творів, тексти, самвидав-публікації та інші дотичні до його концептуальної практики матеріали. Альбом було створено як подарунок власній дружині з нагоди їхнього перфомативного весілля у Швейцарії.
