Євген Самборський

Текст художника до проекту:

Перформативна інсталяція створена з моїх особистих речей, котрі протягом повного тривання експозиції з 21.06 до 28.07 знаходились у галереї. Зі мною були тільки ті речі, котрі були на мені, та у моєму рюкзаку. Приходи у галерею та переодягання були документовані у вигляді фото. Кожного дня нова документація доповнювала експозицію.

До 2009 року я жодного разу не виїжджав за межі України, більше того, жодного разу не жив у інших містах окрім Івано-Франківська, звичайно ж, не враховуючи короткі подорожі до друзів чи знайомих, та циклічні літні автостопи до Криму.
У 2009 році я перший раз потрапив до Варшави на рік і три місяці, що стало початком моєї подорожі, котра тягнеться аж до тепер. Послідовність була приблизно така: Варшава, Івано-Франківськ, Делі, Катманду, Івано-Франківськ, Варшава, Львів, Варшава, Санкт-Петербург, Варшава, Берлін, Рим, Берлін, Львів, Айзенгютенштадт, Львів і зараз Київ. За останні чотири роки моїм «домом» ставали квартири, майстерні та галереї, котрі обживалися найнеобхіднішими речами, які помістились у чорний сімдесяти п’яти літровий туристичний рюкзак та приблизно такого ж розміру валізу. Все, що мені здається потрібним, це одяг, більшу частину якого я не одягаю, дещо з техніки – телефон, плеєр, цифрова камера, ipad, ноутбук, зарядні пристрої до кожного, блокнот і ручка та мінімальні засоби гігієни.

У своєму проекті я досліджую тему присутності молодого художника через речі першої необхідності, котрі він бере з собою у різного роду подорожі. Я розглядаю речі як акомулят певної енергії, котра є соціально значущим явищем сучасності, та має потужні невербальні комунікаційні характеристики, що робить актуальним звернення до неї, як інструменту трансляції культурних цінностей. Представлення особистих артефактів, є спробою відкритого діалогу художника з глядачем, на тему фетишизації та повсякденної матеріальності.

16

Текст художника про проект:

Ця робота була створена у період мого двотижневого перебування в Івано-Франківську. Це був мій найдовший візит до рідного міста за останні кілька років. Для створення автопортрету я використав матеріали, котрі знаходились вдома. Форми для зліпків обличчя та рук були відбиті в просіяній глині з городу, для самих зліпків я використовував гіпс, котрий знайшов на будові моїх батьків. Каркас зроблений зі старого розібраного паркана, та одягнений у мій власний одяг. Також для створення скульптури я використав власні аксесуари та волосся. Для чотирьохметрового вимірювального прута у руці послугував старий тримач для телевізійної антени.

5

Текст художника про проект:

В 2012 році весною я працював на 7 Берлінському Бієнале асистентом польського художника Павла Альтхамера, в його проекті «Конгрес рисувальників». Проект відбувався в старій церкві св. Елізабетти, яка зараз функціонує як культурно-мистецька інституція. Там зі мною трапилась не дуже приємна історія. Всі люди, які мали відношення до проекту, в робочий час залишали свої речі на захристі, звідки одного дня вкрали два рюкзаки, серед яких був мій. Рюкзака з речима було шкода, тому, що на час перебування в Берліні я взяв з собою тільки необхідне. Та більше мене зацікавила сама ситуація того, що трапилось. Я ходив в околицях церкви, шукав, можливо речі підкинули. Коли оглядав місце з якого вкрали рюкзаки, серед покинутих церковних речей я знайшов стару сутану (одяг священника). За кілька днів я перетворив її на рюкзак, перешивши тільки незначні деталі та обрізавши зайві. В такий дещо іронічний спосіб церква повернула мені вкрадений рюкзак. Цей особистий досвід став для мене чимось на зразок підтвердження теорії про те, що «енергія нізвідки не береться і нікуди не дівається».

4

Буває, хочеться пояснити людям якусь думку, та сформулювати її не вдається. Шукаєш слова, а вони як беззмістовні звуки, як порожні бабли з коміксів, слів ніби не вистачає. Але ж буває, погодьтесь? Ось тут і приходить час мистецтва як способу спілкування, мистецтва, яке своїми засобами може замінити години порожніх розмов та пояснень. Не варто розтікатися думкою по древу, коли можна з цим древом безпосередньо працювати.

Виставка Євгена Самборського «Оксамитове Ніщо» - це і є приклад того, як людина намагається розібратися в собі і в навколишньому світі, перевіряючи його в дії, без зайвих слів, не питаючи і вірячи відповідям, а пізнаючи на власному досвіді. Об'єкти, представлені на виставці, - це спроба повною мірою показати те, наскільки багато навколо нас відбувається і який широкий діапазон вибору в сучасному світі. «Оксамитове Ніщо» - це та матерія, яка виявляється новою для нас, і кожен може поринути в неї і відчути її вплив. Небезпечно це чи ні? Відповідь ми дізнаємося лише повністю, як губка, просочившись новою інформацією. І це не абстрактне графоманство, адже якщо задуматися, таке занурення - це невід'ємна частина життя будь-якої людини. Тут важливо не сам рух під час занурення, а той момент, коли ти зрозумів, що перший крок вже зроблено.

Як кажуть, цікавість згубила кішку... а може і не згубила? а може і не тільки кішку? Не спробуєш - не дізнаєшся.

14