український пейзаж

Текст до виставки Марії Ланько та Лізавети Герман

Майстерня Мирослава

Якщо їхати Столичним шосе в напрямку Пирогово та повернути перед парком Феофанія праворуч у гущавину, опиняєшся на території Міжнародного центру астрономічних та медико-екологічних досліджень. Тут, посеред старого лісу де-не-де стирчать позаземні “гриби” обсерваторій, а з-за частоколу сосен видніється стандартний куб пізньорадянської технічної забудови, один з адміністративних корпусів наукового Центру. Більшість співробітників установи там і живуть – у спеціально збудованих п’ятиповерхівках, навколо яких квітнуть дбайливо доглянуті фруктові сади. Говорять тут, здається, тільки про зірки й планети і віддають перевагу лісному повітрю та чистій науці перед традиційною міською метушнею.

З кінця минулого року Мирослав Вайда облаштував собі тут майстерню – простору витягнуту кімнату правильної геометрії з панорамними вікнами з одного боку та невеличким балконом, що потопає в деревах – з іншого. Виставка “Зимно”, здається, народжена саме цими стінами студії та деревами лісу, хоч насправді навпаки – власне практика художника знайшла себе і “проросла” у відповідному місці. Укорінені в природному, інтуїтивному, пейзажному, твори Вайди є водночас абстрактно технологічними – в дусі класичного мінімалізму. Та на відміну від останнього його практика повсякчас апелює до особистої історії автора й базується на перформативному жесті. Переконливим й щирим тому підтвердженням є представлені в галереї роботи двох минулих років, об’єднані новим висловлюванням та новим відчуттям.

Провідним формальним мотивом проекту “Зимно”, як і всієї практики Вайди в останній час, є щільний геометричний візерунок, нанесений за допомогою валика із виготовленою з автомобільної шини поверхнею. Різні варіації цього повторюваного візерунку підводять до проблеми дихотомії технічного та природнього, що її Вайда по-різному обігрує в кожному елементі виставки. Ця двозначність присутня вже в самому робочому процесі, коли суто механічний спосіб виготовлення орнаменту перетворюється для художника на перформативне дійство, не обмежене самим лише зафарбовуванням поверхонь полотен, паперу або стіни. Проявляється вона також у візуальному й майже тактильному враженні від схожого на вогкий земляний покрив орнаменту, рисунок якого насправді має промислове походження.

Опозиція “органічне vs технічне” знаходить своє продовження в інсталяції з ідентичних дерев’яних планок, розставлених на тлі того таки “земляного” паттерну. Розташовані так, аби наочно структурувати суцільне хаотичне чорне поле на стіні, ці “знайдені об’єкти” дисонують вже самі із собою – унікальний візерунок деревини кожної планки підпорядкований єдиному розміру та формі, закладеними в програмі машини, що їх нарізала. Але зміст їх вибудовується поза черговими роздумами про складні взаємовідносини матінки-природи та людини/машини в сучасному технократичному світі. Будучи винесеними за межі повсякденного контексту, ці об’єкти виходять на рівень абстрактних та замкнених в собі сутностей, смислові властивості та візуальна мова яких функціонують поза маркуванням природнього та привнесеного ззовні.

Сам Вайда наводить тут аналогію із характером композиції в електронній музиці, в якій монолитне полотно звуків та шумів розбиваються регулярними та чіткими бітами.

Ключем до “читання” всієї експозиції може стати скромний, проте промовистий об’єкт “Ходулі на виріст”. Короткі, схожі на дитячі бігові лижі художник переоблаштував на ходулі, конструкція яких дозволяє буквально ставати вищим по мірі росту вправності. Це безмежно щире автореферування виводить всю експозицію із модусу відстороненого споглядання в простір особистого, суспільного й політичного. У цьому просторі предмети, що їх ледь торкнулася рука художника, починають працювати на впізнавання, в якому форми, колір й матеріали спроможні говорити про пам’ять, біль й зростання.

9

Текст художника про проект:

Прогулки с удовольствием и не без морали

Для того чтобы арт-проект не грохнулся, как свинцовый дирижабль нужно выполнить несколько простых условий. Во-первых, у проекта должен быть автор, то есть его запоминающееся и звучное имя или название группы. Во-вторых, проекту нужно звучное и запоминающееся название. И, наконец, в-третьих, нужно очертить жанровую принадлежность произведения. Если ваша нетленка не вписывается в существующие жанры, нужно немедленно придумать новый жанр с новым звучным и запоминающимся названием. В бой мы вступали без всех перечисленных атрибутов успешного предприятия, но успех и не был нашей целью, все вышеперечисленные спецификации проекта мы придумали постфактум. Единственной целью было коллективное творчество.

Весь проект под названием «Прогулки с удовольствием и не без морали» группы «Группа» возник как некая попытка выхода из кризиса львовского фотоклуба 5х5. К тому времени клуб превратился в еженедельное развлечение сомнительного качества, такое себе мое сольное стенд-ап шоу на темы фотографии. Я предложил участникам попытаться создать какой-нибудь совместный арт-проект не связанный с фотографией, ведь мы же все же  фотоклуб как никак и не ищем легких путей в искусстве. Мозговой штурм закончился подколками скептиков и предложением одного противника совриска выезжать совместно на пикник и при этом называть это действо современным искусством. При всей едкой нелепости идея была просто замечательной и мы начали путешествовать по западной Украине, питаться чем попало и совершать искусство где прийдется.

В жанровом плане это действо было ближе всего к хэппенингу, спонтанному перформансу, импровизационным коллективным действиям и даже иногда барбекю. Пришлось придумать название жанру – гиперфоманс. С одной стороны, это игра слов и гиперфоманс соотносится с перфомансом приблизительно как сюрреализм с реализмом, то есть никак. С другой же стороны, слушая разговорчики зрителей-профанов оказавшихся в эпицентре действия перфоманса, часто можно услышать суждения типа: «А давайте будем тут ходить задом наперед, лазить по деревьям, кидаться в друг-друга мороженным да и просто ничего не делать и будем называть все это перфомансом». А и действительно давайте!!! Отличная же идея. Только давайте будем это называть гиперфомансом.

Наша группа не преследовала цели подготовки выставочного проекта по результатам наших «прогулок с удовольствием и не без морали». Наше искусство творилось в режиме здесь и сейчас, мы были авторами и зрителями одновременно. Фото и видеофиксация возникала спонтанно и не систематически и прямого отношения к фото или видео не имеют, более того меня тяготила сама мысль, что кто-либо может в последствии предложить нам оформить все в виде галерейного проекта и этот ужас-ужас еще кто-то кроме нас увидит. Единственной системной вещью были мои письма адресованные группе, которые теперь могут служить неким описанием проекта. А могут и не служить.

Примечание: название проекта, группы и жанра было изменено в процессе написания вышеизложенного текста. Приносим наши извинения.

1.

Перше послання до передвіжників

Мистецтво це творення нових реальностей. Це банальність, але як казав тут один, незаперечною перевагою банальності є те, що вона є правдою. Ми сильнІ як ніколи і тому можемо дозволити собі банальності, заодно з реальностями. І з експериментальностями.

Ми зібралися разом, аби творити мистецтво, створити твір мистецтва. Ми фотоклуб і тому тільки ми можемо собі дозволити розкіш відмовитися від фото. Ми перейшли у суміжний жанр, жанр фотографування очима і рухаємося далі по жанровому полю у напрямку жанру подорожі, жанру тревел-муві, жанру пікніку і барбекю.

Але на кожному відрізку шляху мов би у комп'ютерній грі із-за повороту як із табакерки вискакує троль нової реальності. А інколи ми самі накликаємо її мов ту біду. Ту-бі-ду. Ту-бі-дубі-ду!!!

Першого березня нового чотирнадцятого року ми виїхали зі Львова з одною метою – набити свої тельбухи в Озерній, Тернопіл ріджіон.

По дорозі трапився Золочів, зі своїм замком, який нікому не потрібний навіть на халяву. Машка Топійова була б банальною жіночкою а не дружиною Вовки Топія якби уперше в житті побігла б дивитися той галицько-китайський палацик. Замість цього ми залізли собі у якусь велетенську іржаву хонку без стін і у троха вдихнули тої провінційної галицько-волинської вугільної гарі, того блакитного чаду, що двома століттями пізній перетвориться у патину.

Цілу дорогу на Зборів ми витратили на те, щоб придумати як нам відмітити Зборівський Мир Хмельницького з Яном ІІ Казиміром. Ситуацію врятувала Миро-слава, було вирішено встановити їй там пам'ятник виготовлений з самої Миро-слави. По приїзді все стало ясно – Зборів не найвеселіше місце у світі, у 1649 Богданові було вже за п'ятдесят він пив, але був налаштований не агресивно. В самісінькому центрі міста ми знайшли пустий постамент, до речі, нікого це не здивувало, і встановили на ньому Миро-славу з серпом. Що тут скажеш – ми колгоспники наймиролюбні люди у світі. Серп з кущів також нікого не здивував – його привіз Топій у передчутті перформансу.

Озерна, чого там тільки нема?! Є палац Пшонки із золотою ліпниною, золотими канделябрами і золотими фіранками над золотими унітазами. Ще там смачно готують. Недорого. Є дивовижний і фотогенічний хоббітський цвинтар. І є поле. Просто чорне поле. Чорне як безодня, що дивиться у тебе. Ну, ви у курсі...

Поморяни це галицька Атлантида, це втрачений галицький Рай. Велична і гнітюча контрастна злука булого шику і актуального розпаду. Ми щасливі, що нам вдалося її побачити перед тим як ця розкіш остаточно і безповоротно зануриться під воду. І ще. Саме тут у Поморянах по телевізору нам повідомили, що починається війна...

2.

Навколосвітня подорож навколо себе або друге послання до передвіжників

Людина Відродження це людина Епохи великих географічних відкриттів, натомість світ людини Середньовіччя фізично обмежений зоною комфорту – далі базару у сусідньому великому місті їй не потрапити. Але хто каже, що це погано – твоє рідне місто і решта світу. Край Землі на відстані витягнутої руки це не обмеженість, це самодостатність і егоцентризм. Львовоцентризм у термінальній стадії.

Так, логічно розпочати з Полтви, а то скільки років ходжу по Львову і по Вірменський а Полтви так і не бачив, всі про неї тільки і говорять: Полтва Полтва а я її з глибокого дитинства так і не бачив. Одначе виявляється ще собі розвага – гуляти собі у долині річки Полтва, це звичайно не Месопотамія і не Ганга, хоча і смердить. В любому випадку подія історична, рівна хіба що відкриттю, що молоко дає корова і батони ростуть не на деревах – у Львові є Полтва і вона у відкритому доступі.

Далі відбувалися несподіванки, вони несподіванки найбільш сподівана частина програми, без них життя втрачає сенс і котиться собі у колії буденності. Нас це не стосується, і ми натрапили на покинуте обійстя досовітської епохи, дуже галицьке, дуже консервативне і атмосферне. Там на нас напала гола дівка. Обсипала пір’ям, загалом ми сподівалися на щось таке, але не чекали від неї такої наглості. Пір’я проходило по відомству віднайдених об’єктів, голою дівкою віднайдених. Все, від початку до кінця було її, голої дівки ініціатива, за що ми знімаємо з себе будь яку юридичну і моральну відповідальність. А ще ми там розжилися смачними горіхами, напевно дбайливо зібраними для онуків. Ми мародери, але зовсім трошечки.

Далі можна і не розказувати, не те щоб було не цікаво, навпаки все було просто вражаючим: ми бачили Сихів, на нас знову нападала гола дівка і Вова Топій, ми їли чебуреки у Брюховичах і навіть стояли за ними у справжній радянській черзі, були малі як іграшкові села, про існування яких ніхто і ніколи не здогадувався, був до неможливості пішлий у своїй величчі захід сонця на ставах і зовсім дешеве морозиво у легендарному і забутому пихатою львівською публікою ресторані Малехів. І з навколосвітнього вояжу наш хеппенінг перетворився у подорож у дитинство, у закамарки пам’яті. Така собі навколосвітня подорож навколо себе. Так сі стало...

3.

Третє послання до передвіжників або Мандрівний оркестр Юрія Яремчука

Все буде не по-порядку. Але вже ніхто нікуди не прийде і порядку вже ніде не наведе. Тому спочатку про Божу Волю і від чого у цьому "ніде" можна збожеволіти – іншого місця на Землі настільки позбавленого наративу годі шукати. Там є церква і є біля церкви калабаня, у якій церква віддзеркалюється. Цим уся драматургія місця і обмежується, фабула виникає, розвивається і досягає апогею у тому, що нічого нема, нічого не відбувається і нічого відбуватися і не буде. Правда, по нинішніх часах, це найкраще, що може статися.

Пошуки Божої Волі, яку навіть і з навігатором нелегко знайти, вивели нас на велику сцену. Тепер абсолютно сміливо можна написати у своєму резюме, що ти виступав з Юрієм Яримчуком. А! Зовсім забув! Дозвольте представитися: мене звуть Костя Смолянінов, оркестр Юрія Яремчука. Найважливіший урок від Маестро це те, що для концерту кращого місця, ніж звалище не знайти. Все дуже просто – там найкращий вибір інструментів. Я не Цицерон і словами наш музичний твір не опишу. Є відео – слухайте, дивіться. Але, я думаю, ви і самі здогадуєтеся, чого від нас чекати.

Тепер кожного разу найбільшою сподіванкою наших одіссей є якась несподіванка. Мені навіть страшно за те, що настане день, коли несподівано не станеться нічого несподіваного. Цієї вилазки ми з колумбівським апломбом відкрили для світу Новояворівські дачі, і нехай тепер хтось нам скаже, що знав про цей Бермудський трикутник у центрі Галичини. Якби Тарковський воскрес, то першим ділом він би перезняв свого Сталкера серед цих нових яворівських Помпей.

І нарешті останнім пунктом програми було Прекрасне. Романтичні дівчата з рук годували печивом "Марія" оленя Бориса, видатний український флотоводець катався човником по Янівських ставах, не дуже агресивні  м'ясоїди жували найкращий шашлик Західної України а пасторальні вегетаріанці – відповідно найсмачніший у цій частині Світу печений баклажан без солі. Довге, щасливе життя. Занавєс!!!

4.

Дрогобич, Шульц, Кауфман і пуд солі

Я навіть не можу сформулювати ідею цього останнього дійства з Кауфманом, Шульцем і Дрогобичем. Я запропонував Кауфману поїхати у Дрогобич бо там народився і помер Бруно Шульц. Влодко одразу ж погодився навіть не спитавшись, якого дідька нас усіх туди несе, правда перед самим від'їздом він на всяк-про всяк перепитав, що я там планую робити. Я відповів, що нічого, він у відповідь з розумінням погодився з таким планом – куди винесе, туди і винесе. Я раніше бачив, що цей план часто у нього спрацьовує, я подумав, що цей фокус і в мене також получиться. Тепер, ще  й до того я не знаю, що насправді в нас вийшло – все, або нічого.

Почалося все найцікавіше у Комарному – там костел і цвинтар. Мої слова, на жаль, не значать абсолютно нічого, така вже моя індивідуальна особливість, стилістика, більше того, тому приходиться вірити на слово – комарнівські цвинтар і костел це круто. Ще крутіша дорога між Комарном і Дрогобичем – там би навіть не треба було виставляти блок-постів – не то що ніхто не прорвався б, просто навіть не сунувся б. А ми їхали години дві і весь цей час я змушував людей вислуховувати мої мисливські історії. Урочисто обіцяю більше ніколи в житті не застосовувати ні до кого цих збочених тортур.

А от потім у Дрогобичі сталася абсолютно шульцівська штучка – не буду вдаватися у подробиці, але суть полягає у тому, що ми Кауфмана не бачили, хоча насправді він був. Оце нас винесло так винесло, незрозуміло куди, незрозуміло де і незрозуміло коли. Аби заповнити порожні місця ми почали тицятися у кожну дрогобицьку діру і в кінці кінців потрапили на солеварню.

Знов таки всі про неї чули, але ніхто і ніколи не бачив. А підприємство, між тим, знатне – на тому самому місці сіль варять вже 800 років без зупинки. І ще 800 років будуть варити, як мінімум – підземні запаси солі невичерпні, я не обмовився – не_ви_черп_ні. Загалом, щоб стало ясно, все це більш за все нагадує Пекло – зі своїми чанами, чортами і смолою. Пробачте, сіллю. Хто був там – підтвердить. Потім знову з'явився Кауфман, а потім знову зник. І це основний результат, я вважаю, і це якраз і є мистецтво, якщо хто не знав...

5.

П'яте послання до передвіжників або щось про ніщо

Я зараз зроблю ліричний відступ, відступлюсь від звиклого розмазування подій по поверхні паперу. Тим більше, що ніякого паперу немає і свої листи до пердвіжників я сам пишу, сам собі відправляю електронкою і сам собі читаю. Сьогодні я не буду описувати докладно і покроково, що відбувалося під час останньої вилазки, оскільки нічого вартого уваги із запланованого не відбулося. Як нам і треба, головним було незаплановане і непідвладне опису. Я лише хочу легко торкнутися того, про що ми базікали за шашликом і того, що ми з цього всього винесли для себе.

По-перше, що не стосується ані вилазки ані мистецтва. В результаті короткого обміну думками з Володимиром Топієм досягнуто консенсусу у питанні того, куди котиться світ. Тьотя Циля казала, що раніше голубів було більше але срали вони менше, якісь такі ознаки Апокаліпсису, що насувається, помітили і ми. Раніше товари для населення були настільки надійним, що можна було їх лишити у спадок онукам, не те що тепер – кожних два роки ми купуємо нову модель, яка гірша за попередню. Ви можете зауважити, що це банальні думки пересічних громадян. Так, ми власне такими і є. За винятком двох але...

Мова от про що і тут ми переходимо до пункту під назвою по-друге. Те що виконав Володимир Топій на Тростянецькому кар'єрі не є перфомансом у класичному розумінні. Це порив душі, неочікувана імпровізація, але яку міг виконати лише перформер. Ну і звісно такий "старік-ти-гєній" як Володя. Що вирізняє музиканта від немузиканта: музикант завжди уявляє наперед природу свого звуку і знає, як він ляже у канву твору, те саме вирізняє і перформера від неперформера: перформер завжди знає, який фокус викине його тіло у той момент, коли для цього все гарненько складеться у природі.

Ну і по-третє, під час поїдання шашлику, який до речі, намалював єдиний серед нас справжній живописець Юрко Коваль, я виголосив офіційну заяву. У двох словах передаю сенс цього комюніке. На перший погляд, могло здатися, що вибір місця для барбекю є абсолютно довільним, але це не так. Кілька місяців тому у пошуках місця наступної нашої вилазки я піднімався тростянецьким кар'єром насолоджуючись вагнеровською величною красою. З кожним кроком вгору ставало все красивіше і величніше, я мріяв, що коли я піднімуся на самий верх то там далі за перевалом переді мною, подібно як перед фрідріховським мандрівником над морем туману, розкинеться неосяжний у своїй красі і величчі краєвид. А насправді там не виявилося нічого... Тоді я і вирішив, що кращого місця для дружньої балачки на привалі годі шукати. Для мене це стало втіленням Галичини як terra incognita, де за наступною невідомою даллю відкривається ще одна і не остання нова і невідома даль. Як сказав на це старік-гєній Топій: ти там обов'язково побачиш щось, якщо у тебе у серці вже буде щось...

20

Подорож рендомним автомобільним транспортом та пішим ходом, розпочата зранку у Львові з ночівлею в Ужгороді і остаточним завершенням у Павшино (поруч з Мукачево). Жестове маркування простору під час переміщення, з ілюструванням обмежених потреб. Складнопояснювальне конструювання внутрішнього сентименталього ландшафту досягнутого через перфомативну форму.

Текст художника до проекту:

конструювання перерваних переміщень

це чітко 233 кілометри до Мукачево

це чітко 268 кілометрів з прорахунками

це чітко 268 кілометрів з практичними похибками

конструювання попутнього перерваного дня

картка навзаєм мовчання

картка назваєм відпочинку

хмарність з похідними розпорошуюча до початку гірських утворень

світло розмиваюче на горі перевалу

вечір у спину втомлених подорожніх

дощ у місті приймаючому бігунів з фальстартом

тур де ти

Стас Т.

14

Коментарі художника до проекту:

Сьогодення. Проект “Ліс по-закарпатськи”. Старість приходить набагато раніше ніж Ми її чекаємо. Надіюсь писати пейзаж це не старість. не ганьба писати пейзаж ганьба його написати паршиво.

14

Текст художника про проект:

Это всего несколько тихих и ностальгических пейзажей моей не слишком красивой, но, тем не менее, прекрасной родины Галичины – небольшого региона в западной Украине. 

13