Cамоорганізовані галереї виникають в Україні з кінця 1980-х років*, маркуючи фактично неіснуючу доти царину актуального мистецтва. Але якщо в Києві подібні ініціативи художників були поступово заміщені більш-менш розгалуженою мистецькою інфраструктурою з комерційними галереями, освітніми проектами, приватними арт-центрами та публічними музейними комплексами, то в містах на кшталт Львова та Ужгорода художні спільноти й досі виконують функції системи, будучи виробниками, провідниками, глядачами та коментаторами власних практик. Неформальні мистецькі простори Західної України можна умовно поділити на дві категорії: керовані митцями галереї на доступних їм територіях та найрізноманітніші приміщення (зокрема, житла), тимчасово окреслені як виставкові.
Перші такі приклади належать до періоду кінця 1980-х — початку 1990-х років, коли львівський художник Юрій Соколов виступав куратором колективних ху- дожніх акцій і cамоорганізованих галерей — спершу в одній з кам’яниць на площі Ринок, а згодом у підвалі власного будинку, де чи не вперше були представлені проекти низки українських піонерів інсталяції та ленд-арту (зокрема, Сергія Якуніна, Анни Сидоренко, Дмитра Кузовкіна та інших).
Майже 20 років потому Юрій Соколов потрапляє до керованої «Відкритою групою» галереї «Єфремова26», яка, за збігом обставин, була розташована в занедбаному будинку поруч із його помешканням на Єфремова, 24. Ця галерея, яку художники несподівано отримали від невідомих їм власників і так само несподівано втратили, мабуть, була одним з найбільш «заможних» майданчиків у місті — з білими стінами, високою стелею та навіть чимось на кшталт рецепції. Перша й досі активна галерея групи «Detenpyla» є чимось геть протилежним. Напівпідвальна кімната в старовинній будівлі колись була кузнею, а нині слугує кухнею в помешканні Юрія Білея, який проживає в суміжній кімнаті. З 2011 року вона також є виставковим простором, у якому з моменту його заснування експонувалися проекти відомих і невідомих авторів — від метрів польського концептуального мистецтва до студентів Львівської художньої академії.
Подібне органічне поєднання життя та проектної діяльності практикував узимку 2012–2013 років інший учасник «Відкритої групи», Антон Варга. Протягом 89-ти календарних зимових днів на кухні його скромного помешкання щодня (!) відкривалася нова виставка друзів та колег, а в супутньому блозі ретельно документувався весь цей безперервний потік подій.
«Сезонний» характер притаманний також серії «Тимчасових виставок», які відбуваються щотри місяці в коридорі на другому поверсі художнього фонду
в Ужгороді. Сьогодні там орендують майстерні чимало художників. На відміну від львівських локацій, місце цих виставок — галерея «Коридор» — не зазначене в жодному міському путівнику, а на розпитування про нього деякі митці жартома відповідають, мовляв, хіба ж то галерея — це просто коридор до майстерні Павла Павловича Ковача!
Прикладом поєднання приватної та виставкової територій є галерея «Tymutopiyapres», яка в теплий сезон відчиняє свої двері в гаражі Любомира Тимківа, розташованому на подвір’ї його будинку. Саме там, в серці приватного сектору на околицях Львова, Тимків час від часу виставляє проекти своїх друзів-художників, mail art, графіку та зіни митців з-за кордону, а також знімає відео для власних віртуальних проектів.
Ці та інші простори існують поза правилами умовної інституційної системи й тим паче поза інтересами арт-ринку. Кожен з них живе своїм непередбачуваним життям, їхнє майбутнє залежить від зовнішніх обставин чи індивідуальної забаганки, а окремі події нерідко є випадковими. Разом з тим, при спробі ближчого дослідження та архівування саме такі «галерейні» колекції документальних матеріалів та артефактів — організованих, хаотичних, оцифрованих, ефемерних — видаються сьогодні найцікавішим, повним та неупередженим джерелом знання про західноукраїнське сучасне мистецтво. Ба більше, традиція художніх просторів всюди-і-ніде продукує в цьому регіоні особливий тип художнього мислення, яке полягає не у «виробленні» завершеного проекту чи твору, а натомість розтягується в часі та просторі у невпинних спостереженнях, організації особистих речей, зображень і текстів і в найрізноманітніших мало не рутинних заняттях, які набувають ознак програмної художньої практики.
___________________
* Винятком можна вважати Одесу, де традиція так званих квартирних виставок сягає 1960–1970-х рр. Проте, знамениті одеські «квартирники» мали радше характер спорадичних подій, а не постійно діючих стаціонарних виставкових майданчиків, про які йдеться в цьому дописі.
